googlePlayTopkonotop
TopKonotop
Безкоштовний додаток для Android
Встановити

Як ми зривали окови і відвойовували свободу слова

7 червня, 20:34
319
Ігор Рекун

Ігор Рекун

Журналіст

Днями, напередодні Дня журналіста, зустрілися з колегами, з якими працювали у різних мас-медіа у різні часи, поговорили про журналістику, в т.ч. й сучасну, як вона змінилася, які перспективи, а згадали різні історії, яких було чимало у кожного.

Своєю ділюся тут з читачами ТопКонотоп. А може й ви щось згадаєте про журналістів, розкажете, хто вони і які..?

Багато журналістів може пригадати свої ситуації і розповісти власні історії, в які вони потрапляли наприкінці 80-х минулого буремного 20-го століття, у зв’язку з розвитком нових трендів – перестройка, гласність і т.п. Мені згадалася історія про те, як я отримав «по голові» за один з текстів, написаних в той час. «Виховували» мене і роз’яснювали, про що можна писати, а про що – ні, і які від того можуть бути наслідки у «білому домі – кривій хаті», як тепер називають цю будівлю Сумської ОДА. Тоді це був грізний обком партії. Партія тоді було одна-єдина – комуністична. Вона все знала, усим керувала, все визначала, всіх направляла. І так вже кілька десятиліть!

От туди мене одного дня і викликали. Відводив, супроводжував, мене у високий кабінет наш головний редактор – Юрій Вікторович. Йому тоді через мене теж дісталося, але він витримав, і наші подальші стосунки не погіршились, навпаки, як на мене, стали більш дружніми і журналістськи-солідарними. Тим більше, що отримували на горіхи ми навіть за матеріал, який не було надруковано в нашій сумській газеті. Він з'являвся в інших виданнях. Але йшлося там про сумські події.

В той час я працював у редакції сумської молодіжки – «Червоний промінь», скорочено «Чопок» - пам’ятаєте таку газету?! Можливо перший рік працював чи другий, і газета була вже щотижневиком чи ще виходила тричі на тиждень – не пам’ятаю. Згадую тільки про наш колектив і колег: всі були молоді, прогресивні, амбітні, креативні, підтримували один одного, допомагали, розвивались і намагались виконувати свою роботу на всі сто. Редакція була нечисельною, але згуртованою та дружньою.

Добре пам’ятаю, що ситуація була навесні. Я повернувся з навчання у Москві. Після 95 року, коли Горбі (Михайло Сергійович Горбачов - генеральний секретар ЦК КПРС) і проголосив  курс на оту перебудову, і нам у столиці добряче прочистили мізки. Там майже кожного дня ми, студенти журфаку, бігали на різноманітні мітинги, конференції, виставки, пресухи, зустрічі з різними цікавими людьми. Шестидесятники, дисиденти, нові політики-демократи, засновники «Меморіалу», економісти не від соціалістичної політекономії, письменники і поети, яких до цього не друкували – не пропускала цензура. Афанасьєв – ректор не системного вже МАРХІ, Єгоров – перший редактор альтернативного політичного щотижневика «МН», Гавриил Попов - економіст, майбутній перший альтернативний мер Москви, який переміг на перших справжніх конкурентних виборах, відомий Борис Єльцин. Геннадій Сапожніков розповідав, як йому всього за півтора роки вдалося зареєструвати першу недержавну юрособу в Радянському Союзі. А ще з молодіжною редакцією ЦТ (центральне телебачення Останкіно – один з 2-3 каналів телебачення на весь СРСР) ми їздили на МКАД (моськовська окружна автодорога), де знімали сюжет про дальнобійників і «плєчєвых», - одне з перших журналістських розслідувань. Правда вийшло воно в ефір теж лише через 2 роки потому.  Зараз це звучить дивно - дитячій садочок! Але тоді це були злами епохи, прориви на рівні свідомості. В Києві і в Україні тоді ще панував розвинений соціалізм, як і в інших республіках СРСР. Вільнюс, Тбілісі, майдани і референдуми були ще попереду. Але про те ще ніхто не знав. Так починалася гласність. А ми, як майбутні журналісти,  сприймали її вже як свободу слова. В той же час, вже перед випуском і від’їздом додому,  я познайомився з колегами з газети «Комерсант» - перше комерційне бізнесвидання, при якому було створено таке ж перше інформаційне агентство. Домовились, що буду дописувати їм з України.

Тож,  на такій хвилі я й повернувся до Сум у молодіжну редакцію.  Працював, вже мав коло гарних знайомих, власні джерела інформації. Цікавість у роботі була в тому, аби розповісти щось нове, оригінальне, незвичне, невідоме, аби дізнатися першому і повідомити читачам. І одного дня капітан міліції, який був парторгом і керівником парторганізації комуністів у Ковпаківському райвідділі міліції, повідомив мені, що вони вирішили усим складом райвідділу вийти з компартії. Тобто – декомунізуватися. Я зацікавився, ми зустрілися, переговорили. Василь показав мені протокол загальних зборів з тим легендарним рішенням. А головна унікальність, увесь цимес, неординарність ситуації полягала в тому, що таке рішення вони прийняли першими в Сумах, першими в Україні! І як потім з’ясували і підтвердили мені в московській редакції – мабуть першими в СРСР! Я швиденько написав матеріал і того ж дня ввечері передав його у редакцію «Комерсанта» до Москви. До речі, через іншу держустанову – телетайпом. Факсів ще теж не було, не те що Інтернету. А такі засоби, як телетайп, були всі на обліку, контролювалися партією та її бойовими загонами спецслужб. Так само, як і міжміський зв’язок, яким я інколи користувався і надиктовував тексти інформагенції. Вираховували на раз! Тож дякуючи новим знайомим, які допомагали молодому журналісту, текст я відправив, як завжди, швидко та оперативно.

Наступного дня, вранці, ця інформація, текст мого повідомлення, був зачитаний дикторкою у прямому ефірі у випуску новин Центрального телебачення СРСР. Ввечері ця інфа ще прозвучала в передачі «Прожектор перестройки» того ж ЦТ. Потім той текст надрукували ще кілька газет з різних регіонів СРСР – але про це я дізнався вже потім.

Пройшло пару днів. Приходжу вранці на роботу, а наш редактор, Юрій Вікторович, вже чекає на мене:

— Ходімо! Нас викликають в обком партії…

Мовчки ми дійшли до «білого дому». Редактор сказав й мені тільки, що йому теж мало що відомо про причини термінового виклику, але щось пов’язане з моєю публікацією: де і якою – не сказали. Я тоді так і подумав, що причина – отой матеріал про міліцію і декомунізацію. Піднялися на якийсь там поверх, 4 чи 5, там зараз облдержадміністрація. Заходимо до приймальні, чекаємо кілька хвилин. Викликають редактора, а він через мить мене. Заходжу через подвійні двері до довжелезного просторого кабінету. І з порогу чую лайку на свою адресу: такий ти сякий, зрадник, писака, що ти собі дозволяєш, що ти понаписував, наклеп на міліцію, ти нас всіх зганьбив… Я зупинився посеред кабінету. Здалеку через величезний темний стіл, з-під портрета Горбачова, на мене волав сивий дядько, якийсь там  секретар обкому компартії. До цього я його бачив кілька разів на зборах у трудовому колективі, де він розповідав про перебудову, зміни і реформи, а ми писали про те. Пам’ятаю, що я навіть нецензурну лайку почув від нього. Тирада тривала хвилин п’ять. Редактор слухав її поруч зі мною.

— Хто тобі дозволив писати таке? Хто тобі про це розповів? Де ти взяв цю інформацію? Як ти міг таке написати?

Знов купа образ до мене, редакції, журналістів. Я вже зрозумів, у чому справа. Не міг збагнути тільки, звідки, де і як виплило моє прізвище, хто розповів, що це я написав, як вони вирахували? У всіх публікаціях, випусках телебачення, про які я знав, говорили: «за повідомленням нашого кореспондента» або посилалися на інформагенцію «Комерсант». Вирішив клеїти дурня, щоби виграти час і зорієнтуватися. В паузах між його лайкою вставляю своє:

— А з чого ви взяли, що то я, що то мій текст, що то я написав..? То ж з Москви інформація… А я до чого, я ж у Сумах?.. За два дні туди жоден лист не дійде…

Та дядько вже увійшов в роль головного і грізного. Знов лайка та ще й погрози на мою адресу:

— Та що ти мені дурня клеїш?! Та зараз ми тебе звільнимо з роботи, виженемо з редакції! Підеш мітлою по асфальту писати! Кажи, хто тобі розповів?! Ми все знаємо!

Він хапає зі стола газету, підбігає до мене і показує:

— Дивись! Дивись, писака!

Подивився, львівська газета «Високий замок». Невеличка публікація про нашу міліцію та її вихід. А внизу підпис: моє прізвище, м.Суми, посилання на якусь іншу газету.

Далі я вже не сперечався, не заперечував, мовчав, дивився у вікно на готель «Суми».

Хвилин за 10 все скінчилося - так само грубо і з лайкою він виштовхав мене з кабінету:

«Иди! Мы еще подумаем, как с тобой быть! Посмотрим, где ты будешь работать!»

Я пішов сам. Роботи в той день вже ніякої не було, сходив до міліції. Там було все тихо, у них ніякого кіпішу. Переговорив з Василем, вони віддали свій протокол по інстанції, до міськвідділу міліції, а ті потім передадуть в область: бюрократія річ довгограюча.

Отже, факту публікації влада перелякалася більше ніж самого факту події. Власне так воно є і зараз!

Редактор повернувся вже в обід. Сказав: працюй, їх остаточна реакція і результат поки що не відомі, заспокоював, дав завдання на наступний день. Так я і продовжив працювати аж до переходу до іншої редакції.

А того чиновника, секретаря обкому компартії, я ще часто протягом наступних 7 чи 10 років зустрічав на різних посадах обласного рівня, почесних і хлібних, як то кажуть.

Сьогодні я згадую ту історію з посмішкою, а тоді було зовсім не весело і не смішно.


Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з думкою автора