googlePlayTopkonotop
TopKonotop
Безкоштовний додаток для Android
Встановити

Наші в АТО: конотопський Кіборг Олександр Голуб, 93 ОМБР

13 лютого 2016 • Андрій Кривулько
 1875
Хто б що не казав, але за весь час війни на Донбасі ще не знайшлося нікого більш славетного, ніж Кіборги. Їх так прозвали сепаратисти, бо визнали їх надприродну міць та силу, бо Кіборги вийшли з Аеропорту нескореними. І Конотоп може пишатись і славитись одним із них!

Наш Герой – Олександр Голуб, боєць славетної 93 ОМБр, Кіборг.

nashi_v_ato_6_1.jpg

У зв'язку зі складною ситуацією в Україні, редакція залишає за собою право не висвітлювати деякі особисті дані бійців, згідно з їх побажаннями.

— Ну, перед усім, розкажи трошки про своє життя до війни, ким був, чим займався?

Навчався в Політесі (Політехнічний Технікум Конотопського інституту СумДУ – прим. автора), потім хотів вступати до інституту, але виникли деякі труднощі. Мені запропонували піти в армію, після якої складалася перспектива піти на заочне на військову кафедру. Погодився, у кінці жовтня 2012 року прийшла повістка. Вирушив до Харкова, де потрапив у СМЧМ (Спеціальні Моторизовані Частини Міліції, обов’язком котрих є охорона суспільного порядку та забезпечення безпеки суспільства у великих населених пунктах – прим. автора). У народі кажуть «спецназ МВС». Після цього почались неймовірні веселощі, а моє життя тісно переплелося з наркоманами, зеками, вбивствами, трупами і тому подібним. Після закінчення строкової служби працював у столиці. Якраз починався Майдан, я був там. Був і з однієї сторони барикад, і з іншої — мене пускали до товаришів. Я тобі скажу одне: і там люди, і там — такі ж люди. Спілкувався з усіма. Одні стали проти політики, а інші — люди підневільні. Почалася боротьба, але сили не рівні, адже проти політики, проти тої верхівки, яка все вирішувала, боротися дуже важко. Коли все вщухло, мені прийшла повістка…

nashi_v_ato_6_4.jpg

— І тут починається найцікавіше! Як відреагував?

Та нормально, взагалі її так цікаво принесли, як у кіно. Мені з моїм кращим другом одночасно. Я займався будівництвом гаражу біля свого будинку, моя сестра йшла до мене додому і біля дверей зустріла чоловіка, який представився моїм другом, аби тільки мене знайти. Вони разом виходять у двір, підходять, а я бачу на ньому військову футболку під цивільною курткою, і мені вже все стало зрозуміло, — сміється.

— Це була перша хвиля мобілізації?

Ні, це вже була третя. Ми навіть не думали укриватись, пішли разом.

— В яку бригаду потрапив?

У 93 ОМБр (Окрема механізована бригада – прим. автора).

— Клас! Моя улюблена!

(Посміхається) Так, славетна 93 бригада!

Тут вже починаються вияснювання спільних знайомих, їх доль, обмін спогадами, цікавими епізодами, та це геть не для цієї статті було сказано.

nashi_v_ato_6_3.jpg

Як складалася служба на варті цілісності Держави?

— Та так, нормально, з двома пораненнями, трьома ротаціями в Аеропорт, купою приколів і не дуже добрих ситуацій.

А розкажи про сам Аеропорт, будь ласка!

— А що про нього розповідати? Повний суцільний страх. З Аеропортом мене найбільше пов’язує один жахливий випадок. Разом зі мною в зоні АТО був мій двоюрідний брат. Мені потрібно було зайти у диспетчерську вежу на допомогу коригувальникові вогню і пробути там тиждень. Після прибуття зі мною зв’язалися товариші та повідомили, що мій брат загинув від кулі снайпера. Я відразу ж виїхав звідти, привіз його додому для поховання, і вже будучи дома дізнався, що після мого від’їзду диспетчерська вежа впала після жахливого обстрілу.

nashi_v_ato_6_5.jpg

Тобто, загибель брата врятувала тобі життя…

— Так, я теж так думаю. Після цього випадку мені всі кажуть «Не повертайся туди. Якщо так сталося — то так було потрібно».

І ти не повертався?

— Ні, в мене виникли ускладнення після контузії, довелося довго лікуватися у Київському Військовому Госпіталі.

О, знаємо ми добре цю установу!

Починається з’ясовування спільних знайомих, знову ж таки, розповіді про них, та думки про «яка ж Земля кругла, зустрінеш кого хочеш!».

Бачився з кимось зі своїх бойових товаришів вже після того?

— Лише інколи, при не дуже радісних причинах. У Госпіталі лежав з побратимом Олексієм Соколовським, пересікалися в Пісках. А так, щоб усім зібратися, хто залишився — то просто не вистачає часу та змоги, щоб всіх зібрати до купи.

Як почувався по першому поверненню із зони АТО?

— Як дикий! Навкруги стільки цілих неушкоджених машин! Стільки людей! Музика грає, світлофори працюють! А я у брудному камуфляжі — це був жах! — сміється.

Виділявся із натовпу добряче!

— Ну так! У грязюці Донбасу, з шевронами, як на парад!

Що було небезпечного за час перебування там?

— Ой, та це ж на місяць розповідей! Та лідером, мабуть, вважається та ситуація, коли ми виїжджали з аеропорту і повернули не туди. Заїхали у Донецьк, до сепаратистів. Як ми звідти тікали — це не передати!

Мабуть, дуже швидко!

— Та я б сказав швидко-швидко! І де та завзятість взялася!

nashi_v_ato_6_2.jpg

Адреналін своє діло робить! А що б ти хотів сказати наостанок? Щось донести до тих, хто ще там чи збирається? Може, комусь подякувати?

— Ті, хто хочуть воювати — нехай ідуть. А від тих, хто не хоче все-рівно майже ніякого зиску немає. Все потрібно робити з розумом! Навіть, якщо вам захотілося поповзати злітною смугою Аеропорту, аби «покошмарити» сепарів, бо це ж святе діло, то треба дуже обережно, продумано, з прикриттям. Або, якщо виникло бажання трошки потрощити з РПГ їх укріп-район, треба обов’язково попереджати керівництво про те, де ви будете дебоширити, — сміється. — А якщо серйозно, то не геройствуйте. Навіть, якщо у мирний час ти везунчик, все дається легко, то там це може обернутися зовсім навпаки. Ніколи не кажіть «Я зможу це!». Своїм доказуванням особистої крутості можна дуже зашкодити не тільки собі, а й своїм товаришам. Там потрібні живі. Там потрібно жити розумом, знати де, що і як зробити. Де стріляти, а де і промовчати. І обов’язково телефонувати додому! Якомога частіше телефонувати! Ой, це так класно, почути голос рідних, відчути підтримку. Вони хвилюються, чекають. Хочеться сказати велике спасибі громаді міста та Самообороні за вашу величезну допомогу! Волонтеру з Київського Госпіталю Інні Ткачовій, яка не давала закиснути у стінах палати! І взагалі, хочу подякувати всім, хто був і продовжує бути в моєму житті, будь-як допомагати і приймати участь!

Валерія Пальчинська


Редакція приєднується до сказаного і також хоче додати від себе слова щирої подяки телекомунікаційній компанії «Зурбаган» за ваш вагомий вклад у рубрику «Наші в АТО», такий важливий проект для суспільства!

Все буде Україна!