googlePlayTopkonotop
TopKonotop
Безкоштовний додаток для Android
Встановити

Наші в АТО: Максим, позивний Куля

07 січня 2016 • Андрій Кривулько
 1372
Ця стаття трохи відрізняється від попередніх, бо інтерв'ю бралося не особисто при зустрічі, а по телефону, адже наш Герой знаходиться безпосередньо в зоні АТО.

nashi_v_ato_3_1_0.jpg

Отже, цього разу знайомимося з бійцем-добровольцем МВС роти «Свята Марія», полк «Київ» — Максимом, позивний «Куля».

У зв'язку зі складною ситуацією в Україні, редакція залишає за собою право не висвітлювати деякі особисті дані бійців, згідно з їх побажаннями.

Моторний, з неймовірним почуттям гумору, футболіст, про якого наші місцеві ультрас навіть заряди особливі придумували, щось на зразок «Куля выше, чем флажок» (досі посмішку викликає, навіть після такого великого проміжку часу — прим. автора).

Зараз, по суті, той самий весельчак і лишився, от тільки місце дислокації з місцевого футбольного клубу змінив на добровольчий батальйон.

— Максим, чим займався до війни?

— Футбол, навчання, ще раз футбол. Деякий час я, до речі, жив у Донецьку.

— О, так це ти зараз майже повернувся у рідні края?

— Та ні, я для них і тоді завжди бандерівцем був, пишався тоді ще цим, а зараз це «звання» особливого статусу і значимості набуло, тож пишаюся ще більше! — зі слухавки лунає дзвінкий смішок.

— Що сталося, що ти пішов на війну?

— Та я, взагалі, з 2008 року був членом організації «Патріот України». Коли почався Майдан, як же я міг таке пропустити? Тоді якраз закінчував навчання. Через тиждень вже поїхав на випробувальний вишкіл в добробат.

nashi_v_ato_3_6.jpg

— Яка різниця між добровольцями і мобілізованими?

— Це вже інший рівень. Коли ти йдеш воювати добровільно, то ти йдеш за ідею, ти сповнений рішучості на радикальні дії, ти точно досягнеш успіху в них, бо це твоє обдумане бажання. А якщо ти їдеш тому, що тобі повістку вручили, а ти або не зміг, або совість не дозволила відкрутитись, то такий з тебе воїн і виходить. Більшість з мобілізованих, кого я бачив тут, на передку, просто пиячать. Я не кажу, в жодному разі, що всі поголовно, ні. Просто велика кількість.

— В учебці щось цікаве було?

— Так все, як у всіх, стріляли, по грязюці лазили, в наряди ходили, вчилися, як і всі вчаться. Але був один цікавий момент. Уяви, ми з усією потрібною на війні амуніцією, на полігоні у буквальному сенсі слова порпаємося у грязюці з багном перемішаній, бо потрібно уміти усе. Приїздять в цей самий час загін ВДВ, декілька разів постріляли з різних позицій (лежачи та стоячи — прим. автора), розвернулись і поїхали. Може, це нормально, але ми трохи не так уявляли тренування десанту. Чому ми, МВС, готуємося з таким розмахом, а еліта зробила вид, що дуже-дуже вчиться, розвернулись і поїхали? Ну, може вони місили одну з нами грязюку тоді, коли ми не бачили, — цигикає у слухавку.

— Скільки ти взагалі на війні? Були вже відпустки?

— Відпусток, як такових, не було, а в АТО я вже з серпня.

— Коли тільки заходили у зону АТО, були якість моральні труднощі, коли розумієш, що переступаєш межу?

— Ні, труднощів не було. Але після загибелі друга трохи призадумався. Просто прийшло розуміння того, що за свої слова, за свою позицію, якої притримувався весь час, колись треба і відповідати. На ділі доказувати, що ти своїм принципам не зраджуєш. Ось чому я тут.

— В чому полягає ваша задача, як МВС-ників, на війні?

— У першу чергу — це підтримання порядку на звільненій території. Іноді нас навіть на виїзди викликають, якщо хтось із місцевих, або з мобілізованих, що поруч з нами знаходяться, потребують втручання міліції у вирішенні своїх проблем. Ой, як вони дивуються, коли замість бусіка з пухкенькими міліціянтами приїздять браві хлопці з автоматами! Так споглядати кумедно! Вони від самого лише подиву уже припиняють свої «сварки», через які нас викликали.

— То це ви он як розважаєтесь, людей шокуєте потроху? — мене вже пробиває на відвертий сміх, коли уявляю витягнуті здивовані обличчя.

— Ну так, а що робити, поки чекаємо команди «наступати» від нашого керівництва, треба ж не сидіти на місці! А основні сили і знання ми бережемо для того, щоб при штурмі використати їх за призначенням.

— Як щодо умов на війні, налагодження побуту, поставок амуніції та іншого? Я навіть не питаю, хто саме забезпечив усім необхідним!

— І не треба, що тут гадати, все, що потрібно, нам дістають волонтери. Коли тільки збирався їхати, на свою зарплатню та допомогу від друзів, купив необхідну амуніцію, форму, бронік, решту. Після покупки броніка, до речі, майже без грошей до кінця місяця просидів, бо вся зарплатня пішла на нього і плитки (сама броня — прим. автора). Бо та форма, яку видають, сказати, що жахлива — нічого не сказати! Чекати на зимову форму можна аж до квітня, тож всією лінією фронту починає останнім часом набирати обертів вірус «допоможи собі сам». До речі, правильно. Зарплатню отримуємо? Так. Якийсь мінімум собі забезпечити можемо? Так. Волонтери нам останнім часом лише їжу привозять, залишок ми намагаємось самостійно дістати.

nashi_v_ato_3_5.jpg

— То ви вже тільки на їжу «перейшли»?

— Ну так, а вони теж не залізні, ми ж прекрасно розуміємо, що зараз те, що раніше за лічені дні можна було дістати, можна збирати кошти місяць. Зараз всі вже «втомились від війни». Ну, за те, їжею нас іноді можуть і ексклюзивною побалувати! — сміється.

— Це ти на суші натякаєш?

— Ну так, наше фото всі мережі облетіло!

nashi_v_ato_3_2.jpg

— Так, я бачила його на Фейсбуці в якійсь АТОшній спільноті, але і подумати не могла, що це ти фотографував! Ти знаєш, мене, як сушиста зі стажем, зачепило!

— О,так ми старалися! — сміємося вже майже не заспокоюючись.

— Які смішні ситуації були за цей час?

— Ну, дуже багато, багато навіть розповідати не бажано, — після невеличкої паузи відповів мій співрозмовник. — Якщо б при особистому спілкуванні, то можна, а от по телефону не варто. Ну, напевне, найприкольніше, що ніколи не вщухає — це наші відносини з мирним населенням із Артемівська. Там вже такий собі флешмоб пішов — якщо їм від нас чогось потрібно, наприклад, прикурити, підходять: «Слава Україні!», а далі: «Дайте цигарочку!». Так цікаво, ніби «ви ж подивіться, ми свої, ми за вас!». Можна подумати, що без «Слава Україні» ми б їх слухати не стали. Ну, то таке!

— Пересторога — перед усім! А додому вже хочеться? Сумуєш?

— Та звичайно, хто ж не хоче додому? Ми інколи навіть назву рідного міста викладаємо патронами, фотографуємо і відправляємо своїм, додому. Такий собі невеличкий знак уваги. Звичайно сумуємо. Та і без цього ніяк! Всі наші, хто тут зі мною, конотопчани і не тільки, пішли сюди для того, щоб не допустити того, щоб війна дійшла до їхніх домівок. Щоб зона АТО не розповзалася на всю країну. Ось для чого ми тут. Щоб хоча б наші рідні, хто нас чекає дома, не чекали снаряду у вікно і не засинали у підвалі під звуки обстрілу.

nashi_v_ato_3_4.jpg

— Щось хотів би передати на малу батьківщину? Можливо, щось побажати тим, хто вже повернувся чи тим, хто і не ходив?

— В принципі, основне, що хотілося б донести, це те, що воювати з-під палки йти не варто. Воювати повинні ті, хто хоче. Так зиску тоді більше. А побажати… А побажати, в першу чергу, миру. Поки ми тут — він у вас буде, ми обіцяємо!

nashi_v_ato_3_3.jpg

На такій дуже хвилюючій та позитивній ноті розмову, стосовно інтерв’ю, ми закінчили, хоча хотілося ще задати безліч цікавих питань, та вони явно не входять у перелік тих, що можна ставити людині, яка знаходиться у зоні бойових дій, ще й по телефону. Так що, будемо сподіватися, що Куля після повернення, погодиться на ще одну бесіду, де можна буде вже розпитати все, що хочеться, але всьому свій час.

Валерія Пальчинська

Спонсор рубрики «Наші в АТО» — телекомунікаційна компанія «Зурбаган». Щиро дякуємо за ваш вагомий вклад у такий важливий проект! Все буде Україна!