googlePlayTopkonotop
TopKonotop
Безкоштовний додаток для Android
Встановити

Наші в АТО: Олег, 36 шляхо-відновлювальний загін

23 липня 2016 • Андрій Кривулько
 1619
Які у вас перші асоціації з війною? Стрілянина, розруха та інше, не менш погане. Але у будь-якої війни є своє закінчення. В одних містах трохи раніше, в інших трохи пізніше. Після того, як війна йде з якогось міста, залишаючи після себе руїни та вибухівку на кожному кроці, треба проводити дуже великий об'єм роботи, зокрема розмінування та відбудова. Саме цим займається 36 ШВЗ. Наш сьогоднішній Герой Олег, військовослужбовець 36 шляхо-відновлювального загону, і це його історія.

nashi_v_ato_10_4.jpg

У зв'язку зі складною ситуацією в Україні, редакція залишає за собою право не висвітлювати деякі особисті дані бійців, згідно з їх побажаннями.

За плечима чоловіка в українському «пікселі», що сидить напроти мене — добрих 19 років служби. За цей час промайнув і університет, і Збройні Сили, і вже потім місцем постійної служби став 36 ШВЗ. Спокійний, дуже ввічливий, розважливий та стриманий — уособлення справжнього військового, воїна, який є опорою і для побратимів, і для Держави.

— Взагалі-то, війна починається для кожного в різний час. Ми всі можемо бачити випуски новин по телевізору, чути новини по радіо, але війна для кожного починається саме тоді, коли її бачиш вперше на власні очі. Лише тоді розумієш напевне, як це серйозно та страшно насправді.

Коли Ви потрапили туди, страху було місце?

— Звичайно. Страх — це нормальне явище в такому середовищі. Навіть для військового, адже раніше ми були максимум на стрільбах, а тут — все геть інакше. Бачити на власні очі артилерійський обстріл, навіть просто зі сторони — це досить неприємні емоції, не кажучи вже про ті ситуації, коли потрапляєш під нього.

В такому разі — емоції більш ніж просто неприємні…

— Так, адже коли поряд розривається снаряд — це і страшно, і сумно, бо маючи на власному озброєнні лише автомат проти артилерії, почуваєшся якимось беззахисним мікробом. Усвідомлюєш, що твоє життя висить на волосині. Виникає єдине бажання — вижити. Життя проходить перед очима, переосмислюєш його за лічені секунди, переоцінюєш те, що раніше вважав за найважливіше.

nashi_v_ato_10_1.jpg

А коли війна почалася саме для Вас?

— У липні 2014 року. На початку липня отримали команду та першагрупа із 45 добровольців вирушила колоною до Слов’янську. Після першого блокпосту в Донецькій області вже стало зрозуміло, що це був кінець мирної території. На під’їзді до міста почали траплятися зруйновані будівлі, обірвані лінії електропередач, сліди від пожеж та обстрілів, розбита військова техніка.

Моторошні відчуття?

— Так, саме моторошні, адже, проїжджаючи містом, ми не зустрічали людей. Навіть собак, які зазвичай вибігають зустрічати машини. Місто, ніби, вимерло: скрізь поломані дерева, воронки від снарядів, непрацюючі світлофори. Не було ні світла, ні води.

Ви заходили у місто одразу ж після його звільнення?

— Так. За нашою інформацією, на той час із 7 тисяч сепаратистів, місто залишила лише половина, тож, їдучи вулицями лише з автоматами та певною кількістю патронів, ми були живою легкою мішенню для тих, що таїлисяу зіяючих темних плямах вибитих вікон.

nashi_v_ato_10_3.jpg

Ще й при цьому, не маючи бойового досвіду…

— Так, це була досить напружена поїздка.

Для кожного бійця є якась рушійна сила, якийсь стимул йти до Перемоги. Що було у Вас?

— Віра в те, що ми це робимо для нашого майбутнього. Що це правильно, що ми захищаємо Державу. Помолився — і вперед.

Яка реакція на вас була у місцевого населення?

— Не дуже доброзичливе ставлення більшості з них.

Не вірили в те, що люди у формі можуть нести добро?

— Так. Сумний досвід з ворогом наклав відбиток — нам не вірили. Плюс — довгий час на цій території велася сильна антиукраїнська пропаганда. По різним версіям, ця війна готувалася близько 10 років, тож люди свято вірили в геть протилежні до реальності речі.

nashi_v_ato_10_5.jpg

І про обстріли також?

— Так. Місто зазнало дуже великих руйнувань. Терористи вели обстріли «в 2 боки» — і по позиціях українських військових, і по мирному населенню, імітуючи обстріли з боку ЗСУ. Розгортали свої артилерійські установки на подвір’ях житлових будинків, шкіл і дитячих садочків — геть не мали ніякої моралі.

Дуже важко було знову повернути довіру цивільного населення до себе?

— Так, але були й ті люди, які вірили весь час, знали точно, що насправді несе з собою «русский мир», чекали на повернення на Батьківщину (коли тимчасово окупована територія, врешті решт, звільниться — прим. автора).

Саме на таких людях і тримається майбутнє звільнення окупованих міст. І саме вони додають нової сили для виконання свого обов’язку перед Державою.

Так, вірно. Вони щиро раділи нашому появленню, але, нажаль, їх було дуже мало.

Облаштувались і почали працювати?

— Так, нам виділили будівлю, досить швидко налаштували побут. Нашим завданням було розмінування залізничної інфраструктури міста та району після звільнення та охорона саперної групи, яка здійснювала цю роботу. Ми були зведеним підрозділом. Розміновування тривало протягом 2 місяців. За весь час було перевірено більше 200км залізниці та знешкоджено близько тисячі одиниць вибухонебезпечних предметів. Результатом стала вдала підготовка та запуск першого електропоїзду «Харків-Слов’янськ», запуск решти поїздів та забезпечення безпеки їх курсування.

nashi_v_ato_10_6.jpg

Розміновувати потрібно було дуже багато?

— Так, і на залізничному полотні, і на цивільних об’єктах. Дуже часто люди зверталися з проханнями — десь залишився нерозірваний снаряд, а десь — спеціально заміновані споруди.

І вже тоді люди почали вірити та довіряти?

— Так, ми спілкувалися з усіма, розповідали, що ми ніякі не карателі, що дітей ніхто не їсть і не розпинає. Ми розбивали всі байки, нав’язані російською пропагандою, не лише розмовами, а своїми діями. Врешті решт, нам повірили. Через деякий час почали співпрацювати з міською владою, з пресою, з місцевими волонтерами.

nashi_v_ato_10_2.jpg

Розкажіть трохи про той обстріл, в якому Ви отримали поранення.

— За весь час екіпажі нашого підрозділу, звичайно, підпадали під обстріли, але отримали пошкодження лише після трьох. Загиблих не було, лише поранені. Зазвичай весь удар брала на себе наша техніка. Був випадок, коли снаряд ПТКРа пролетів прямісінько у вікно екскаватора та, пройшовши навиліт, розірвався. Хлопців, Валерія Денисенко і Олексія Цюха, посікло уламками. Потім — лікування і подальша служба. Наш екіпаж, Віталій Третяков і Олександр Луцов, під час виконання бойового наказу по фортифікаційному обладнанню позицій 30-ки поблизу Троїцького під час «перемир’я» потрапив під ворожий обстріл. Ми залишились живі, сила вибуху прийшлася на техніку. Завдячую збереженню життів екіпажу Богові. Зла на тих, хто це зробив не тримаю, адже все, що ми побажаємо, нам і повернеться. Просто хочеться, щоб у головах цих людей виникали правильні думки. Нехай скоріше зрозуміють, що ми народжені не вбивати, а творити добро, будувати Державу, ростити дітей та працювати для майбутнього нашого і наших дітей.

nashi_v_ato_10_7.jpg

— Що побажаете нашим бійцям?

Бажаю тим, хто стоїть на варті нашого спокою, скоріше повернутися додому живими і здоровими, віри на найкраще! Скоро війна закінчиться, Перемоги нам всім і якнайскоріше!

Валерія Пальчинська


Редакція приєднується до сказаного і також хоче додати від себе слова щирої подяки телекомунікаційній компанії «Зурбаган» за ваш вагомий вклад у рубрику «Наші в АТО», такий важливий проект для суспільства!

Все буде Україна!