googlePlayTopkonotop
TopKonotop
Безкоштовний додаток для Android
Встановити

Наші в АТО: Валерій Калита

22 грудня 2015 • Андрій Кривулько
 1135
Продовжуємо серію розповідей про звичайних людей, котрі віддали частину свого життя війні за рідну землю. Наш сьогоднішній Герой — Валерій Калита, боєць 27-ї реактивної артилерійської бригади (27 РЕАБР).

nashi_v_ato_2_3.jpg

У зв'язку зі складною ситуацією в Україні, редакція залишає за собою право не висвітлювати деякі особисті дані бійців, згідно з їх побажаннями.

Затишне кафе, зручні диванчики. Навпроти мене сидить людина з величезною кількістю інформації про війну. Інформації різної: і пізнавальної, і мотивуючої, і сумної, і веселої. Одразу ж встановлюються рамки, які теми слід висвітлити, а які навіть не згадувати, і починається невимушена бесіда.

— Яким було твоє життя до війни? Чим займався?

— З самого дитинства мріяв стати військовим. Навіть, двічі складав іспити до Суворовського військового училища. Нажаль, не вдалося: одного разу не встиг зібрати всі документи, другого разу – не пройшов за віком. Потім вступав в Одеський Інститут сухопутних військ. Іспити склав усі, та не пройшов з питань здоров’я. Під час строкової військової служби потрапив до 101-ї бригади охорони генштабу в тій частині, де працював би після закінчення військового училища. Тоді я зрозумів, що не вступив не дарма! — сказав і засміявся. — Хоча стан армії в той час був геть без сліз не подивишся, стріляти ми таки вчилися. Та після такої служби вирішив на цьому і закінчити, а контракт не підписувати. Потім працював у компанії «Інтайм» та займався страйкболом — це було моє хобі.

— Передбачуване у тебе хобі…

— До речі, це величезний плюс, адже саме цей досвід дав більше результатів, ніж служба в армії. Стало у нагоді і в зоні АТО, і в цілому. Коли почались події на Майдані, я був також проти того режиму і системи, що панувала. Разом з другом, Євгеном Бірюковим (боєць-доброволець, позивний «Кемпфер», загинув від уламкового поранення у скроню 24 вересня 2015 року — прим. автора), підіймали конотопський Майдан, пішли разом до Самооборони. Женя був більш активний, він був у гарячих точках на Майдані.

nashi_v_ato_2_1.jpg

— А ти їздив?

— Моя дружина тоді повідомила мені, що в нас буде дитина, тому вирішив Майдан підтримувати, але на рожен не лізти, залишався з сім’єю.

— Та ну звичайно, сім’я важливіше!

— Коли з’явились перші жертви на Майдані, коли почалась агресія з боку Росії — я задумався вже про майбутнє своєї дитини. Тож, при першій нагоді, пішов записуватись у добровольчій батальйон у першу хвилю мобілізації.

— Як поставилися до такого твого рішення твої оточуючі?

— На роботі — погано, вдома дружина була в шоці. Тоді ще не було відомо, на скільки ми туди їдемо, що там буде. Чи то десять днів, чи то декілька місяців. Ніхто ж не знав, що все так закрутиться.

— Скільки ти взагалі був на передовій?

— Не дуже довго. Спочатку ми займалися тим, що «полк ставили на колеса», адже з усієї робочої техніки була лише пара «Ураганів». Через деякий час став водієм БТР, хоча досвіду не мав. Знав тільки, «що воно за звір» і пару разів навколо стадіону проїхався на ньому, — сміється.

Ось воно! Той самий беззаперечний гумор наших бійців, про який легенди складають! Крім гумору, ще й відвага, адже податись на передову без потрібної підготовки може не кожен. Ось вони які, наші Герої!

— На полігоні по одному разу відстрілялися з кожної машини, щоб хлопці хоч зрозуміли, які вони в роботі і все. Вже скоро ми зайшли в зону АТО.

— Що було найскладнішим? Полігон значно відрізняється від зони АТО.

— Найскладніше — це вихід із зони комфорту і вхід в зону АТО. Приховані переміщення колони техніки вночі, без світла фар, без мобільного зв’язку. Запальничкою присвітив, подивився на карті маршрут і їдеш далі. Екстрим!

nashi_v_ato_2_2.jpg

— Щось цікаве відбулося під час таких поїздок?

— Так! Одного разу випадково заїхали в населений пункт, поїхавши на світло вуличного ліхтаря. Коли приблизилися до нього геть близько, зрозуміли, що вся наша колона техніки заїжджає на чиюсь присадибну ділянку. Мало того, господар будинку вийшов серед ночі подивитись, що там за шум на вулиці. Мабуть, він трохи здивувався, побачивши «Урагани» та БТРи у себе на городі, та йому забракло слів, щоб про це розповісти. В той час нашою єдиною думкою було скоріше зникнути зі всією силою техніки нашої батареї з очей і городу того здивованого чоловіка, що ми і зробили.

Ось тут вже навіть я стриматись не можу від сміху, адже це потрібно тільки уявити! Цікаво, як пан господар відреагував на те, що картоплю того року йому вперше викопано військовою технікою, а не лопатою? Думаю, йому було не дуже смішно. Це питання залишиться риторичним, а ми йдемо далі.

— Додому хотілося дуже? Виникало бажання провідати рідних?

— Та звичайно хотілося! Заздалегідь повідомив капітанові, що, коли дитина народиться, маю поїхати у відпустку. Домовився з товаришем, який мав би мене замінити, бо теж був водієм БТР, і чекав приємної новини. І дочекався! Якраз тоді, коли ми з технікою знаходились у полі під час дощу, коли дороги повністю розмило, телефонує мені кохана і повідомляє, що їде в пологовий будинок… А я стою посеред паханого поля біля свого застряглого БТРа і не можу нічого зробити! Це було щось! Витягли лише наступного дня завдяки БМП, тоді я вже і зміг поїхати до родини.

— Ох і пригоди! Сумувати не доводилось!

— Це точно! Діставався дому на попутках.

nashi_v_ato_2_4.jpg

— Після війни як життя змінилося?

— Мабуть, відкрилися очі на всі ці події. Коли тільки їхали на війну, були повні ентузіазму, хотіли лише автомат і свободу дій. А зараз — незрозумілі псевдоперемир’я, бездіяльність командування, адже ми тоді мали всі ресурси, щоб гнати ворога аж до Новоазовська, в нас було прикриття. Але, не склалося, як хотілося. Змінилися погляди на життя, змінились цінності. На передку головне – життя, вдома – сім’я. Починаєш цінити життя, цінити все, що оточує. Починаєш помічати, як гарно розквітає природа навесні, як гарно співають пташки тощо…

Як це дивно не звучить, та це насправді так і є. Адже, навіть, якщо очі наших Героїв перестають бачити війну та смерть, той жах залишається в тих очах назавжди, змінюючи не тільки сам погляд, а і бачення оточуючого світу.

— Що ти хотів би побажати тим, хто ще в роздумах «йти чи не йти»?

— Рийте окопи вузькі, глибокі та швидко! —сміється. — А якщо серйозно, то, не бійтеся їхати туди. Майте ясний розум і тверезу голову. Це — наша земля, і хто, як не ми повинні її захищати?!

Валерія Пальчинська